І нема заґратованим раю

Ця книжка — психологічний роман-притча про втрату й повернення себе, про те, як кров і мова, навіть зраджені, зрештою прориваються назовні. Через долю Мирона Дорського — присяжного повіреного, який зрікся свого народу заради привілеїв і місця серед владних, автор проводить читача тернистим шляхом морального прозріння. Від відступництва до самопожертви, від мовчазної зради до голосу правди. Події розгортаються на тлі суспільних зрушень напередодні Першої російської революції 1905 року, коли питання вибору — ким бути і з ким бути — стоїть не лише перед героями, а й перед цілими народами. У центрі оповіді — єврейська спільнота, якій доводиться захищатися від наклепів, котрими здавна виправдовували від найменших єврейських погромів до Шоа: ідеться, зокрема, про антисемітський міф ритуальних убивств євреями християн.

Г. Канович не просто зберігає пам’ять. Він демонструє, що навіть у передсмертному жаху люди прагнуть залишити щось живе — молитву, спогад, жарт, навіть обурення. Єврейська історія тут — це історія знищення і водночас опору: не зброєю, а словом, духом, пам’яттю. Цей роман є роздумом про ідентичність, відчуження і ціну повернення. Бо навіть якщо втік із табору гнаних, правда завжди наздожене і нагадає, що заґратованим раю нема.