Ходи до бабці, обійму - Ірина Ковбаса

Знайомтеся - бабуся Стефанія, їй дев’яносто років, і вона сама виховує двох своїх онуків. А вони - її. Зі сміхом, зі сльозами, з купою питань про життя і навіть про плани бабусі після смерті. Бабуся, виявляється, не завжди була бабусею. Колись вона була Стефцею, яку ледь не вивезли німці під час окупації, а потім - Стефанією Петрівною на роботі своєї мрії, а тоді - закоханою Стефою, що несподівано стала вдовою. Онучата - Лежко та Ринка - вони ж курдуплі, які не тікають від халеп, а охоче в них влазять. Бо звідти їх завжди врятує бабусина любов або шпарина під ліжком. А після того - все одно бабусині обійми, найсвятіше, що є між бабцею та онуками. Це їхній знак любові, знак турботи, це там, де можна сховатися від смутку і страхів, де можна зігрітись. Це знак прощення - коли його просять онучки і коли його просить бабуся.