Наші втрачені серця

Після економічної кризи до влади у США приходить авторитарний уряд і запроваджує ПАКТ, мовляв, задля «збереження американської культури». Насправді ж цей закон дозволяє забирати дітей у батьків-дисидентів і асимілювати їх у «правильному» середовищі. Хлопчик Птах теж опиняється під загрозою через свою зовнішність. Зростаючи під надмірною опікою батька, він нестримно хоче дізнатися, що сталося з його матір’ю-поетесою. Чому вона зникла? Чому її вірші вилучили з бібліотек? Тож коли він отримує таємничий лист із малюнком — вирушає на її пошуки.

Новий роман Селесте Інґ про світ, де шукали винних, а коли не знайшли — призначили. Про відчайдушне бажання батьків захистити своїх дітей. Про кричущу несправедливість, із якою намагаються боротися митці. Про наші втрачені серця, які об'єднують усіх незгодних.

Для поціновувачів якісної художньої літератури і тих, кого цікавлять сучасні антиутопії.

Добре написана і продумана рефлексія на те, як інколи слова можуть випадково отримати величезну силу. Не спойлеритиму чудовий фінал книжки Інґ — досить лише сказати, що до сміливості Марґарет Міу неможливо лишитися байдужим, а її вигадливість заслуговує на оплески. Частково успіх Інґ пов’язаний із тим, що її лють цілеспрямована, сфокусована, але переважно — з тим, що вона сама часто захоплюється написаними нею ж словами. Птах — сміливий персонаж, якому віриш, він — наш портал у світ, який щодня стає все більше схожим на наш. Стівен Кінг, New York Times Book Review

«Наші втрачені серця» — це, по суті, притча про силу страху, про те, як із ним можуть розквітнути фанатизм, расизм, інституалізована ненависть. Це міф про те, як контроль і домінування поступово змінюють культуру і націю. Історія про воїна, який став таким через обставини, а не за власним бажанням, — лише одна з багатьох частинок історії Інґ, історії, повної співчуття і сили, з потужною ідеєю — що сміливість живе у кожному, варто тільки її розбудити. Washington Post

Не забудьте про наші втрачені серця

Але Птах уже прочитав перші слова: «Всі наші втрачені серця».

Він ніколи досі не чув цієї фрази. Та протягом місяців, а відтак років після того, як мама пішла, вона постійно виникала то тут, то там. Це могло бути графіті в тунелі, чи на стіні баскетбольного майданчика, чи на фанері навколо давно покинутої забудови. «Не забудьте про наші втрачені серця». Бувало, її писали просто на постерах про те, щоб сусіди стежили одне за одним, товстим пензлем: «Де наші втрачені серця?». А ще на листівках, які одного пам’ятного ранку раптом з’явилися всюди: під двірниками автівок, на тротуарах, на ліхтарних стовпах. Відксерені аркушики завбільшки з долоню з однією лише фразою: «Всі наші втрачені серця».